Мрія злодіїв і корупціонерів – «аукціон з розподілу квот на деревину»

17/05/2015

Прогнози про завтра лісового господарства країни не додають оптимізму саме через реформаторське сьогодні, яке не вирішує, а консервує вчорашні проблеми галузі.

У лісовому господарстві країни оголосили чергову нову реформу. Хоча мало хто встиг збагнути, в чому, власне, полягала стара реформа і чому її скасовано.

Проте цього разу реформа особлива – інституційна. Врешті, її поки нема – є лише концепція, загальний задум правових та економічних змін, але ще остаточно не визначено, яких саме. А головне – незрозуміло, заради чого ці зміни мають відбутися.

Наразі лише самі загальні фрази «забезпечити конкурентоздатність», «запровадити дієвий фінансово-економічний механізм», «оптимізувати і підвищити». Базовий фактичний матеріал, який би наочно продемонстрував необхідність інституційних змін і засвідчив об’єктивність запропонованих шляхів реформування, відсутній у всіх реформаторських доробках, принаймні вже оголошених.

СЬОГОДНІ

Підготовлена міжвідомчими робочими групами і виставлена на сайти Держлісагентства для обговорення «Концепція реформування лісового та мисливського господарства» не дає відповіді на важливе у всі реформаторські часи питання: які ж саме і яким чином конкретні відчутні економічні, екологічні, соціальні покращення потягнуть за собою у причинно-наслідковому зв’язку запропоновані нею кроки – для держави, лісової та деревопереробної галузей, а також для громад, які мають лісові ресурси на території свого проживання.

Приміром, який вони (держава, галузь, громади) матимуть соціально-економічний та організаційний зиск від запропонованого Концепцією обмеження сфери лісового господарства, як кінцевою стадією, заготівлею деревини та її продажем у круглому виді? Чого раптом Концепція взагалі виносить на гора таке суперечливе, явно не концептуальне питання? Відповідь очевидна: ухвалення цієї псевдо реформаторської пропозиції у купі зі створенням на базі держлісгоспів єдиної державної лісогосподарської структури розчищає широку просіку черговій (ми таке вже проходили і не раз) приватизації вельми прибуткових деревопереробних підрозділів державних лісових господарств. Можна не сумніватися, що зиск від приватизації виробничих потужностей, створених за державний кошт, традиційно отримають не прості робітники, а особи, максимально наближені до владних кабінетів…

Менше з тим – ніхто не заглядає у чужу кишеню, хай собі люди багатіють. Залишається сподіватися, що новітні власники деревопереробних підприємств (на відміну від своїх попередників, які довели до банкрутства і знищили потужні лісокомбінати) розвиватимуть деревопереробку з користю для себе і скарбниць усіх рівнів. І все ж цікаво почути: з чого ж багатітимуть (інакше взагалі навіщо, питається, усі ці концепції і стратегії?) основні суб’єкти проголошеної інституційної лісової реформи – держава, територіальні громади та лісова галузь, представлена, за Концепцією, єдиною державною лісогосподарською структурою?

До речі, про цю структуру, довкола якої зараз тривають гарячі, але, із зрозумілих причин, переважно кухонні дискусії. За великим рахунком, це структуризація і узаконення нинішнього, міцно зцементованого за януковичосівецьких часів по-військовому централізованого (крок вліво – звільнення на місці) ведення лісового господарства, точніше – регулювання в ньому фінансових потоків. Чим це покращить, власне, ситуацію у галузі – у Концепції ані слова.

Реформатори посилаються на позитивний досвід Польщі, Прибалтики, Туреччини. Не знаю, як там в Стамбулі. А у нас таке реформаторське (реформаторське?) нововведення дозволить зацікавленим особам нарешті здійснити давню мрію – офіційно узаконити нинішній статус держлісгоспів як безправних підрозділів монопольної виробничо-фінансової вертикалі з негласною штаб-квартирою на Шота Руставелі, 9-а. Недарма у Концепції чітко зазначена необхідність збереження Держлісагентства і розширення його повноважень через стару (як усі лісові реформи) «ліквідацію відомчої розпорошеності лісів в Україні».

Будь-які реформи тоді чогось варті, коли їхні науково виважені і обґрунтовані теоретичні засади підтверджує позитивний практичний досвід. Тому є сенс озирнутися у зовсім не далеке минуле і подивитися, як без зайвого галасу, без заумних засідань робочих груп і додаткового державного фінансування були ухвалені управлінські рішення, які поправу можна назвати істинними реформами лісового господарства країни. Істинними, бо втілили не сумнівні косметичні, а системні кардинальні зміни реального покращення життя усіх суб’єктів реформування.

УЧОРА

У червні 2005 року «помаранчева» команда молодих та енергійних посадовців Чернівецької облдержадміністрації положенням «Про порядок проведення торгів з реалізації лісосировинних ресурсів Чернівецької області», розробленим головним управлінням економіки, запровадила на Буковині аукціонний продаж лісосічного фонду. Багаторічна монополія галузевих чиновників на ліс розсипалась, мов купа хмизу. Натомість чітко постали три окремі підприємницькі сфери — лісівництво, лісозаготівля з лісопиленням і деревопереробка. Кожна зі своєю товарною продукцією, своїм ринком і неочікувано великими прибутками, які багатьох приголомшили. Найперше самих лісівників, які увесь цей час запевняли себе й державу, що лісівництво збиткове й загине без бюджетних дотацій.

Від цього без перебільшення революційного ноу-хау Буковини, а також від прилюдно мовлених слів начальника обласного управління лісового господарства Володимира Дарчука: «Друзі-лісівники, ми виходимо з тіні», – здригнувся багато хто. І Кабмін, який зазвичай лісосіки розподіляв, а тут його так нахабно ігнорували. І Держкомітет лісового господарства, який звик розпоряджатися деревиною через підпорядковані йому лісгоспи, а тут його безцеремонно відсували від лісу і грошей. І директори держлісгоспів, які, хоч і були в галузевій системі безправними і безголосими (такими вони залишилися і зараз), проте мали свою частку від переведення у паперах доброго шмата ділової деревини в графу «дрова». Аж тут власник природного ресурсу в особі місцевих органів влади, а також потенційні покупці деревини на пні могли, навіть зобов’язані були прийти на лісосіку і пересвідчитись, скільки ж там насправді «дров» і «хмизу». Ринок лісосічного фонду реально був виведений з тіні – з усіма кубометрами, сортами і сортиментами, з усіма фінансовими потоками. Постали реальні критерії роботи лісівників – за станом лісосічного фонду, який об’єктивно можна було оцінити за бонітетом кожної окремої лісосіки.

Продажна ціна лісосіки значно перевищувала стартову. За ділянку Чемернарського лісництва на торгах була справжня бійка. Спочатку образна – в залі засідань, коли дві потужні деревопереробні фірми підняли ціну кубометра «на пні» до 160 грн при початковій 80 грн. А потім справжня — під час перерви, коли у коридорі той, хто програв, схопив за барки переможця з криком: «Що ж ти, гад, робиш, я вже там почав рубати!». Це дуже втішило чиновників з Держкомлісгоспу. «Нарешті ми взнали справжню ціну нашого карпатського лісу», — сказав на це тодішній заступник голови комітету Юрій Марчук.

Хоча стартова ціна не впала зі стелі, а була сформована лісгоспами і обласним управлінням лісового господарства відкрито, за всіма законними вимогами, без будь-яких невмотивованих накручувань. (Саме цього, до речі, сьогодні безрезультатно домагаються деревопереробники). При цьому витрати на лісівництво (з лісовідновленням і лісовою охороною включно), на будівництво доріг і навіть на адміністративні потреби лісівників були перенесені на собівартість кубометра й повернулися держлісгоспам сторицею при продажу деревини на пні.

До речі, в кулуарах аукціону покупці зізнавалися, що раніше вони купували деревину якраз за виграною на торгах ціною. Відмінність полягала у тому, що до відкритого аукціону, при закритих підкилимних кабінетних домовленостях, більшу половину цієї суми деревопереробникам доводилося виплачувати лісівникам готівкою у кейсах.

Більше того, за «Положенням про торги» половина коштів, отриманих з різниці між стартовою і реалізаційною ціною, залишалася лісгоспам на ведення лісового господарства, від чого їхня рентабельність злетіла нечувано вгору. Інша половина одразу прямувала для соціального розвитку на рахунки сільських і селищних рад, на адміністративній території яких велася лісозаготівля. Територіальні громади реально отримали ці кошти (хоча справедливо було б залишати громадам усю аукціонну виручку). Виглядало так, ніби гроші впали з неба. Насправді ж вони були виведені з тіні. У будь-якому разі, 13 стаття Конституції отримала пряму реалізацію – власник природного ресурсу, народ, отримував зиск від лісу. Втілилися у життя і світові засади сталого природокористування, проголошенні у 1992 році на міжнародній екологічній конференції у Ріо-де-Жанейро, де у «Заяві про принципи управління, збереження сталий розвиток усіх типів лісів» зазначалося, що ліси як природний ресурс, включений у економічні взаємини, покликані слугувати економічному і соціальному розвиткові найперше місцевого населення. До речі, «Положення про торги» коректно регулювало і місцеву прописку учасників торгів – лісозаготівельних, деревопереробних підприємств.

Чернівецький експеримент (так його назвали в Держкомлісі, пророкуючи тимчасовість затії буковинських чиновників) мав величезний економічний і соціальний позитив. По-перше, він наочно довів прибутковість лісівництва, яке є основним у діяльності державних лісогосподарських підприємств. Хоча до того вельмишановний Юрій Марчук з Держкомлісу запевняв, що з точки зору економіки така постановка питання некоректна, бо лісівництво, мовляв, ніколи не даватиме прибуток. (Варто уточнити: хіба що в Україні, офіційний прибуток, перманентно при будь-якій владі). Бо ліс завжди є джерелом великих прибутків, а не збитків. Це доводить світова практика (можливо, навіть і у Туреччині). Про це говорять директори успішних лісогосподарських підприємств. Це довели і чернівецькі торги: лісосіки — неперевершений за своєю прибутковістю товар!

Серед позитивів чернівецького експерименту також – встановлення ділових партнерських взаємин між лісівниками і деревопереробниками, що зараз перебувають у давній глухій війні між собою. А найголовніше – він повертав повагу професії лісівника, якого усі ці розквітлі у галузі махровим цвітом кримінальні схеми зробили в очах громадськості злодієм і корупціонером.

Що важливо, у 2005 році у Чернівцях не на словах, а на ділі, економічними розрахунками, а не умовиводами на пальцях було доведено (на відміну від нинішньої Концепції), що природно кінцевою стадією лісового господарства є не призначена розробниками Концепції заготівля деревини та її продаж у круглому виді, а саме аукціонний продаж деревини на пні. Бо поки деревина у круглому вигляді дійде до нижнього складу, з нею відбуваються дивовижні метаморфози, про які знає вся лісопромислова галузь. Знає і мовчить, бо з них жирно живе увесь її тіньовий сектор.

Ще десять років тому на практиці продемонстрували цілковиту хибність розмов (які досі звучать у науково-практичному лісівному середовищі) про якийсь «єдиний цикл лісовирощування» від насіння до бензопили (за дивною аналогією із пшеницею, яку, мовляв, хто сіє, той і жне). А також Чернівці спростували постулат економічних грамотіїв від лісу, що ніби при продажу лісосік держлісгоспам залишаються лише самі збиткові корінці, а усі прибуткові вершки дістаються комерційним структурам.

Саме аукціонний продаж лісосік, а їх не кулуарний розподіл, дав можливість державним суб’єктам господарювання чесно і порядно бути завжди фінансово в плюсах. Більше того, він звільняв державний бюджет від тягаря постійний фінансових вливань у галузь. Оскільки і будівництво доріг, і технічне та технологічне оснащення лісозаготівельних бригад було, як і це і має бути, виробничим завданням не держлісгоспів, а тих, хто придбав у них лісосіку. Лісова галузь, її підприємства ставали донорами бюджетів усіх рівнів, а не їхнім вампіром, який вимагає від держави то оплатити виготовлення державних актів на землекористування, то профінансувати усілякі державні програми «підтримки покращення транспортної доступності лісових деревних ресурсів», «забезпечення лісового господарства природозберігаючими технологіями» і навіть «виробничими технологічними комплексами і обладнанням». Необхідність ухвалення таких державних програм з відповідним бюджетним фінансуванням намагаються довести і нинішні реформатори. А все тому, що освоєння дармових немалих програмних коштів – теж непогане джерело наживи…

ЗАВТРА

Сьогодні реальна розповідь про вчора, тобто про чернівецький експеримент 2005 року, виглядає казкою. Можливо завтра запропоновані сьогодні міжвідомчими робочими групами реформаторські потуги виглядатимуть дивним сном.

Однак, що буде завтра – не знає ніхто, навіть експерти програми ФЛЕГ, які серед інших концептуальних «перлів» запропонованої ними інституційної реформи зазначають заборону незаконних рубок лісу, «заборону незаконного втручання державних органів у господарську діяльність лісгоспів». Навіщо, питається, взагалі забороняти заборонене?..

Про завтра можна лише робити прогнози. Але вони не додають оптимізму, саме через реформаторське сьогодні, яке не вирішує, а консервує вчорашні проблеми.

До речі, чернівецький експеримент дуже скоро згорнули. З вимогою скасувати відкритий аукціон лісосік до тодішнього голови Чернівецької ОДА Миколи Ткача звернулися голови райдержадміністрацій, які втратили можливість влаштовувати для бізнесменів – лісозаготівельників і деревопереробників – у своїх кабінетах тіньові аукціони з розподілу деревини на пні.
От і буквально днями один народний депутат із молодого племені реформаторів на своїй прес-конференції у Чернівцях щиро запевняв, що в країні існує «аукціон з розподілу квот на деревину». Проте, це навіть не обмовка за чистим Фрейдом. Це розуміння владною і політичною елітою країни ситуації у лісовому секторі і роль держави у ньому. Очолити такий «аукціон» – рожева мрія кожного потенційного корупціонера, охочого нажитися на народному добрі. Не випадково більшість нинішніх чиновників, представників виконавчої і представницької влади, з якими довелося спілкуватися на теми лісу, відкрито наголошують, що у лісовому господарстві їх цікавлять винятково три питання: призначати директорів лісгоспів, роздавати лісорубні квитки і контролювати експорт деревини.

Тому справжня інституційна реформа лісового господарства відбудеться тільки після того, як у її програмних документах з’являться засади не за правилом «що кому спало на думку», а за інтересами держави і народу.

Світлана Ісаченко,
власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр»

Спеціально для конкурсу ФЛЕГ.

Залишити відповідь