Мої найперші дуби

22/05/2015

Було це в далекі повоєнні роки. Мої батьки загинули під час війни, жив я біля своєї бабки. Невдовзі з німецької неволі повернулась тітка Морфина. Повоєнне життя було дуже важке. Розруха, безпросвітні злидні, голод, як морок оповив все навколо. Сумно і моторошно було дивитись із протилежного пагорба на моє рідне село Морозівку Муровано-Куриловецького району. Скільки глянеш оком – ніде жодної деревини, все було вирубано під час окупації і в перші повоєнні роки через надмірні податки на дерева. Справжня пустеля, тільки посушливі вітри ганяли куряву по безлюдних вулицях села. У цей час у селі закрили церкву. Моя рідня була дуже набожна і переживала цю подію, як власну трагедію. Чоловіків у селі майже не було, всю роботу виконували жінки, змалку долучались до посиленої праці також і діти. Щоб запобігти пагубним діям посухи, яка давалась взнаки кожен повоєнний рік, у країні почали розгортати масштабний Сталінський план перетворення природи. І хоча, як відомо, Сталін розбирався в сільському, а тим паче, в лісовому господарстві, не більше, ніж моя неписьменна бабця у марксизмі, все робилось від його імені. І ще довго по тому по всім людним місцям майоріли плакати, на яких геній людства з люлькою в руці схилився над картою і пильно вдивлявся в квадрати полів, обсаджені полезахисними смугами.

Раннього весняного дня 1947 року, коли ще білів сніг по ярах і ледь протряхла земля, в селі було оголошено, щоб на завтра всі з`явилися з лопатами і відрами для посадки лісу. Як помічника тітка туди взяла й мене з собою. Було мені тоді неповних сім років, а вже восени того року я пішов у перший клас. Садили ми лісосмугу саджанцями дуба, які, на той час, були рівні мого зросту. У мої обов`язки входило подавати з відра саджанці і притримувати їх в ямі, поки тітка закидає землею кореневу систему. Після цього я босими ногами обтоптував навкруги саджанця землі. Мене тішило те, що я працював разом із дорослими і дуже старався. Невдовзі назирцем підходить бригадир і зразу до мене: «А що це за щиглик танцює тут навколо дерева?». А потім до тітки: «Марфино, ти що не бачиш, що в нього ваги менше, як у віника? Ану, помагай йому, щоб був порядок».

День був похмурий, зрідка накрапав дощ, проте ніхто не відволікався від роботи, всі працювали без перерви. По закінченню посадки приїхав на дрожках лісник. На той час це була дуже поважна особа в селі, значиміша, ніж голова сільської ради або голова колгоспу. Лісник подякував усім за хорошу роботу і видав кожному скибку хліба, маленький кусочок сала і кислий огірок. До мене тоді це був неабиякий делікатес.

Рік був голодний, хліба не було, люди пекли малаї із кукурудзи і так перебивалися. А тут – хліб! Пам`ятаю, що я похапцем почав їсти, а тітка мене спиняла, щоб я не квапився і не кришив святий хліб.

Пройшли роки. Мені, як спеціалісту лісового господарства, довелося у житті багато садити лісу: і в Карпатах, і на пісках півдня, і тут, на Віничинні. Проте перша моя посадка закарбувалася в пам`яті чітко, до найменших дрібниць, ніби це було вчора.

Більше того, за велінням долі в 1969 році мене було направлено лісничим Муровано-Куриловецького спеціалізованого лісництва. Лісником тут працював й Іван Іванович Косовський, той самий лісник, у якого я садив свої перші дуби. Це була мудра людина і хороший працівник. Часто ми з ним згадували повоєнне життя і Сталінські посадки. А коли я бував у нього в гостях, він, знаючи мої забаганки, давав мені до першої чарки напівжартома-напівсерйозно зароблену на посадці символічну пайку – скибку хліба, кусочок сала і кислий огірок. При мені він вийшов на пенсію, а потім якось зразу захворів і помер. Світла пам`ять йому – справжньому сподвижнику лісогосподарської ниви.

І в теперішній час через рік-другий на Зелені свята приїжджаю в рідне село на Проводи, відвідую могилки давно померлої рідні. По дорозі на цвинтар зупиняюсь біля пам`ятної мені посадки, вітаюся із моїми друзями-дубами, милуюся їх красою та величчю.

Умови росту тут для дерева хороші, отож і повиростали вони на славу. Радуюсь, що обминула їх пошесть останніх років, ніде не видно пнів самовільної порубки. Очевидно, дуже вже незручні для лісокрадіїв ці кремезні, із великими крислатими стовбурами дуби, надійно протистоять вони аномаліям природи і людській бездушності.

Зупиняється якось біля мене набагато молодший односельчанин, далекий мій родич Микола Балабух.

– Гарні дуби, мабуть, ще за панів посаджені, – каже.
– Та ні, заперечую йому, посаджені вони у повоєнні роки.
– Не може бути, – дивується.
– Може, – кажу йому з якоюсь глибокою утаємниченою гордістю, може тому, що я їх садив у голодний 47-ий рік.

Гончарук Костянтин

Залишити відповідь