Таємничий острів – царство птахів

10/05/2014

…Потривожені птахи літали над островом, голосно обурювалися. Їх розмах крил сягав півтора-два метри. Принаймні, мені так здалося. Декотрі особини були просто гігантських розмірів. Я тішився їх польотом, безперестанку намагався «помістити» в кадр. То було справжнє диво. Таке я бачив хіба що в дитинстві. Сказав про це Василю Матейчику – заступнику директора з наукової роботи Шацького національного природного парку. Ми із ним майже ровесники, виростали в селах, наше дитинство проходило на річечках, озерах і болотах. Ми згадували весну… Сорок-п’ятдесят років тому вона приходила з теплом і великою водою, а ще ж птаства, мов до якої столиці люду, збиралось, всі води тріпотіли од риби, яка нерестилась. Ми робили походи на болота, хоч особисто мені батьки це забороняли: «Птахів розлякаєш: вони саме висиджують пташенят». Але хіба відіб’єшся від хлопчачого гурту? Наскільки можна було, обережно перестрибував з купини на купину, намагаючись обминати пташині гнізда. Гуси, качки, кулики, чайки, бугаї, навіть журавлі зривалися з-під ніг і голосно сварилися на нас, що ходимо їх царством. Я зі страхом обдивлявся гніздечка, у яких лежали кладки рябеньких, білих, з кольоровими плямками яєць. Батьки твердили: як хто з дітей побачить пташині яйця, та ще й з цяточками, того нападе ластовиння. А хто ж із хлопців хоче ходити із сонечками на щічках? Втім, дехто зумисне ішов перед Великоднем назбирати кошілку качиних яєць… Так було у моїх Мельниках і Василевому Хоцуні.

…Яка голосна у пташок мова! Трохи звикшись до нашого перебування, птахи зайнялися звичними справами, а я, не полишаючи спостережень за крилатим царством, взявся розпитувати бувальців про Світязький богоострів. За багатьма місцевими переказами та легендами він – Божий дарунок для спасіння добролюду.

– Походження острова – карстово-льодовиково-акумулятивне, – тим часом каже Василь Матейчик. – Флювіогляціальні відклади сформовані під впливом льодовика.

Правду кажучи, я не готовий до мандрівки у глибини нашої праісторії – на 5-20 тис. літ у минуле. Тут би хоч поблизькі часи згадати… Й товариство пригадує спершу дикого козлика Борьку (він жив на острові, аж поки якусь пані не буцнув ріжками; та поскаржилася своєму сановитому «лицарю» і той виселив бідаку невідь-куди), тоді про перебування космонавтів – Павла Поповича і Юрія Артюхіна. Повернувшись із навколоземної орбіти, звідки спостерігали й за Шацькими озерами, обоє відпочивали на озері Пісочне. Але були і тут. Правду кажучи, Острів в усі часи приваблював як великих політиків різних часів і народів, так і вчених, митців, літераторів, просто романтиків і закоханих. Була також Юлія Тимошенко біля будиночка, де колись відпочивало начальство та високі гості, а пізніше мріялось зробити музей. А ще свої і чужі «герої»: їх «автографи» і досі соромлять вже забиту наглухо споруду. А вже цієї зими хтось зрізав верхівки двох ялинок – на Новий рік чи й Різдво приніс додому. Аж з Острова…

– Нещодавно тут з’явилися перші дубочки, – розповідає майстер обходу №5 Світязького лісництва ДП «Шацьке ЛГ» Степан Носуліч. – Якщо на острові озера Кримне, що за десяток кілометрів звідси, дубів неміряно, тут їх не досі не було. Причиною тому велика віддаль до берега. Сойка, яка найчастіше і переносить жолуді, сюди чи не долітає, чи немає сили донести таку ношу. Зовсім нещодавно їх висадили тут люди.

Дубочки – наймолодші поселяни Острова. А найстаріша – тополя. Вона й найвища. У її дуплі мостить гніздо крохаль, у кронах – домівки чорних чапель чи бакланів. Залежно якого року і яка популяція обере це дерево під своє житло.

Василь Матейчик твердить, що на острові росте сорок вісім порід дерев. Степан Носуліч резонно зауважує: «Це якщо рахувати із кущами… Насправді, їх тільки двадцять вісім». Найбільше чорної вільхи, беріз, осичини, верби-лози, ліщини, крушини, але є і дикі груша та яблунька, аґрус, ожина, малина… Нема ягідника і майже моху… Багато осоки, кропиви… Милуємось медунками, анемонами, чистотілом, жовтецем…

– У роки війни тут ріс березовий ліс, – оповідає Степан Іванович. – Тоді його і вирізали жителі села Пульмо. Ще у післявоєнний час був колгоспний сінокіс, де накошували стіжок-два сіна. То ж теперішній острівний ліс має не більше шістдесяти літ…

Птахи тим часом заспокоїлися, всілися на гнізда, хтось задрімав, хтось зайнявся любощами, хтось пройнявся турботою про майбутнє потомство… Та тут прилетіло кілька ворон, за ними – дві сороки – закружляли над чужими гніздами, вишукуючи, де б поживитися яйцями. Але, за розповіддю Василя Матейчика, і в сірих чапель і в бакланів є свої вартові… Вони й не забарилися подати знак тривоги і скоро у небі знову зчинився гамір. Воронам-сорокам дали зрозуміти, що вони тут персони небажані й ті подалися далі од гріха. Знову стихло, лиш неголосне перемовляння крилатих газдинь і газд. А тоді прийшов такий час, вже в післяобідню пору, коли птахи, мов люди по базарах та ярмарках, розговорилися. Яка цікава, виразна, емоційна, різнопланова їх бесіда. Як по селах через пліт перемовляються сусідки, так і вони – тільки з дерева на дерево. Як батьки кличуть своїх чад додому, так і тут. Голосне кликання… Довірливе признання… Рада, поучання, похвала… Вірш! Пісня! Щось клопітне… Швидка говірка… Пташиний діалект… Співучо, протяжно, стисло… Я слухав і дивувався, наскільки багата і виразна пташина мова, її звукотони, речитативи, говоріння… Це од них навчилися розмовляти у давнину люди, від птахів пішли наші поети і співаки, мудреці і пересмішники… Вчені тепер кажуть, що мова народу народжувалась у пущах, в поозер’ї й болітті, вбирала силу цілющих зел, квітів, лісовиськ, звір’я-птаства… Може прочули ці мої думки крилаті душі, бо знову розліталися… Вже вільно, широко, роблячи коло за колом, мов позуючи…

Степан Носуліч – такий собі президент дивоострова – смажив на пательні свіжозловлену плотвицю, бичків, навіть вугря не пошкодував до царського столу. Василь Матейчик підкладав у тарілку рибу: «Смакуй, поки гаряча». Але погляди вже прикликувало птаство і ми, забувши про царські частунки, ширяли уявою разом із чаплями та бакланами… А там несподівано нас провідав жовтоносий мартин, або, як називає його Василь, «хохотунья»… Такого дива, як на Острові, вже не побачиш ніде у нашім краї…

– А яка історія цього пташиного міста? – поцікавився. – Звідки тут сіра чапля і де взялися баклани?

– Колонія сірих чапель жила за озером Люцимер на сторічних соснах, – сповільна почав свою розповідь науковець. – Не кожне дерево витримає їх вагу, а сосна зі своїм гнучким гілляччям ідеально підходила для цих літунів. І, звісно, озеро Люцимер було багате на поживу. Якось у війну затягнули невода й не змогли витягти, стільки риби зловилося, аж сіть прорвалася. І в повоєння кращого озера для рибалки годі було шукати. Але в сімдесяті всю ділянку пустили під зріз і птахи перебралися на озеро Острів’янське. Та вочевидь там щось їм не підійшло: чи то таких дерев не знайшлося, чи риби виявилося замало, чи люди зігнали. Чаплі переселилися на острів, з тих пір тут і царюють. А якось сюди прилетіли баклани. Це ще ті балтійські морячки! Захопили острів, ледь не дійшло до пташиної війни. Та з часом все втряслося… Баклани займають одну частину дерев, чаплі – іншу… Гуси, качки, чайки царюють на землі, кладуть кладки на купинах, у травах-зелі…

– Чи не можна було б і їх сфотографувати? – став напрошуватись у мандрівку островом.

– Ти ж у туфлях! – знітився Василь. – Як я тебе поведу? Там же води по коліна чи й більше. В окремі роки я навіть у рибацьких не міг пройти…

Та ось і чоботи знайшлися, поспішаю за Василем. З берега острів видається з п’ятикопійчану монетку, насправді його площа сягає 7 гектарів, у північно-західному напрямку тягнеться на 800 метрів при максимальній ширині 150-170 метрів. Із підвищеності спускаємось у понизов’я, йдем боліттям, знову піднімаємось на сушину: над нами – пташине раїсько. Милуємось, фотографуємо, підглядаємо, як до царського гнізда бакланів прилітає підданець чи родич… Слухаємо їх говір… Поміж беріз, вільх й осичини йдемо на хвіст острова… Зустрічаємо вивернуті і струхлявілі дерева… Міняється рослинний покрив, натомість квітів – болотна ризуха. Але під ногами – надійна твердь.

Та ось помічаю голубу стрічку води… Мов острівна річечка тягнеться островом паралельно берегу… Острів звужується. У цій місцині він густо порослий лозняком й очеретами… Вже ледь пробираємось крізь його зарості, зрештою, змушені повернути до берега… Краї острова – ніби нагорнуті, мов припідняті боки тарілей…

– Це попрацював льодолом! – вловивши моє за мешкання, пояснює Василь. – Крига ламається й льодина лягає на льодину, а крижана стихія тисне і тисне, і горе прибережний пісок й нагортає такі вали…

Ось так несподівано я втрапив у льодовиковий період… Стояв на його пісковиську, вже порослому старими вербами, осичиною, вільховиськом, зелами-цвітом і уявляв неуявні льодовики, що нагортали острів тисячоліттями… Враз здалося, що якийсь велетень запряг сто турів, двісті зубрів, триста волів і оре крижаним плугом підводдя, нагортаючи землю для моїх предків-болотян. Так з’явився Острів чи й острови. Мені пригадався низинний перешийок, що тягнувся зі Сходу на Південь, який ми проходили… Пригадалося дівоче одкровення про цілунок, який поєднує двох у єдине ціле… Ще пригадалася стара притча про неслухняну дочку і батька-рибалку, почута від пофесора Віктора Давидюка… Дочка ніколи не слухала батька, робила все на свій розмисел і той, посадивши її у човен, поплив на середину озерного велетня й, впинивши човен, наказав дочці: «Скільки я не просив тебе, ти ніколи мене не слухалася. Тому прошу, покинь мій човен».

– Тату, тут же скрізь вода. Я буду слухняною, тільки не карай…

Але батько був невблаганним і, зрештою, донька змушена була стрибати у воду. Але під ногами була твердь – ще невидима для людського ока озерна острівна земля.

– Ти думала, дочко, що я хочу тебе погубити… – мовив батько. – Насправді щоразу, як тільки ти потрапляла у небезпеку, я намагався тебе врятувати од біди. Кожна моя порада тобі була землею порятунку у життєвім морі.

Може, десь тут це й трапилося… Тільки тоді виорана льодами пісковінь ще була під водою, за наступні зими вона стала помітною, а з часом льодоломи – зими ж були морозні, за сорок градусів, а весни – гарячі, як розпашілі вуста тутешніх дівчат, от і наорювали крижані плуги нову землю… Вже потім до неї стали прилітати птахи, припливати лосі, олені, дикі кабани, черепахи і вужі. Ось і зараз став свідком перебування бобрів. Якісь сміливці таки допливли, скосили кілька осиць і вернулися на велику землю. Бобрам острів не підійшов, а ось видри прижилися. Якогось року, кажуть, навіть рудохвоста промишляла, мабуть зимою забрела льодами.

У прибережжі шепочуться очерети… Щирець такий же, як і біля Гряди, Світязя чи Пульма… Але риби, щоб плавала, не видно… У нашому з Василем дитинстві рибину можна було й руками зловити, а вугрі по росі заповзали у людські городи, щоб поласувати горохом. Хоч і кажуть, що зараз в озері є 29 видів риб – аборигенні лини, щуки, соми, судаки, плотвиця, краснопірка, оклія, лящ й акліматизовані вугор, канадський сомик та чудський сиг, їх не видно. Чиста прозорінь… Зачерпую воду долонями і п’ю: смачна і цілюща…

…Далі годі йти: таке лозисько. По нас приїздить моторний човен, ми об’їжджаємо острів з іншого боку і я несподівано відкриваю для себе, що він схожий на велику рибину із довгим вузьким хвостом, на якому б мали бути плавники. Але їх нема, або ж вони іще у підводді: через століття може лиш і сплеснуть над Світязем дивоострівками.

Куди пливе ця острівна рибина-архіпелаг? Думається, це підказує найглибша 60-метрова Голоденська западина, знайдена в узголів’ї. Чи не у бік Західного Бугу? Острови – майже такі ж вічні вказівники, як і небесні світила. Про що вони можуть розповісти?

Люди як люди, шукають часто не знань, а скарбів. Ось і я розпитаю про приховані старовинні скрині. А що, кращого сховку для справжнього скарбу, аніж Світязький острів, годі знайти. Вічний сховок на тисячі років. Для царського й королівського чину… Для купецтва і рицарства… Для простолюду… Я й не сумніваюся, що на цій острівній землі заховано не один скарб, а все ж перепитую у моїх земляків.

– Ні, – крутять вони головами, – скарбів тут нема. Ні скринь, ні монет ніхто ніколи не знаходив.

Питаю про розвідшколу німецького абверу у роки останньої війни, про повстанський вишкіл, які ніби тут були. І цього не знають: «Не було!» Косили сіно, березину різали на дрова, а чогось такого – таємничого, як ото зачаровані дерева, що танцюють чи перебігають з берега на берега у купальську ніч, – нема.

– Багато хто пливе човнами, марячи острівною землею і її скарбами, – кажуть. – Але біля острова наші працівники ввічливо завертають їх назад. Для відвідувачів острів закритий. Виняток зроблено для науковців, віп-персон і журналістів…

Звісно, мене давно цікавлять острівні ліси, їх рослинність, мешканці – пернаті, земноводні, хутрові… Мурахи, метелики, комашня… А ще тут живе дорогий мені спогад… То було сорок років тому. Після випускного вечора три наших десятих класи на туристичному катері зустрічали світанок на Світязі й висадились десантом на цьому острові.

– Тут є така хвилина – коли перший промінь проснеться – потрібно поцілуватись з тим, кого любиш, – прошепотіла на вушко однокласниця. – Головне, щоб разом із промінцем… Тоді ніхто не розлучить, двоє стануть одним, будуть кохані й щасливі. Як цей острів…

Не збулося… Я не осмілився поцілуватися, а хтось поцілувався з іншим і до цього часу живе у парі й горя не знає.

Про Острів є багато легенд. Одна із них промовляє, що тут ростуть зачаровані дерева: якщо надрізати гілочку, із неї крапатиме кров. Інша мовить про пастушка, який поділився хлібцем із старцем (насправді це був Бог) і Той дарував йому цей острів у порятунок: довкіл земля провалилася, а ця зосталася.

…Огинаємо острів, милуємось країною птаства, золотом очереття… На материковій землі такого не побачиш і відчуття зовсім не ті… Там видніються царствено-людські забудови, тиснуть на береги, на природну надірвану струну…

– Навчилися, – з сумом переказують земляки, – каналізацію пускати у підземні скважини…

– Миють іномарки у святій озерній водиці…

– Залишають по собі гори сміття й розбитих пляшок, що вже допливають ген до острівної землі…

– Стріляють у птаство і звіра, ловлять електровудками і глушняком, сітями і неводами рибу…

– Зневажають традиції і звичаї поліщуків, чинять кривду і наругу над місцевим людом…

…Пливемо через озеро до берега. Хвиля б’ється об борти човна. Поруч паралельним шляхом летять стрімкі перевізники, що тут їх звуть кулики. Добрий знак. Вони мов проводять нас із найдревнішої і найзагадковішої острівної землі до бережжя. Ось давня церква, монастирські споруди, кемпінги, дачні будинки, сільські хати. Село Світязь… І казка закінчується.

Сергій Цюриць

 

Залишити відповідь