Олег Грицюк: «Люди тікають з села у місто, а я, навпаки, з міста – в ліс…

03/04/2016

bca942d2-76d5-460a-9dcc-3a89321802a6-214x300Як тільки тепліє, багатьох тягне на природу. Але дехто, як не парадоксально, у лісових просторах провів більшу частину свого життя. Моя розповідь саме про такого дивака.

Свою територію він називає лісовим кордоном

Отож знайомтесь – 63-річний олександрієць Олег Грицюк (на фото). Не аскет, не монах і не хіпі, а просто -лісівник старої «закваски». Без сучасних благ цивілізації у лісових нетрях та старенькій хатині без світла він живе понад три десятиліття. Свою територію по-простому називає лісовим кордоном. Тут на ділянці у 603 гектари лісу і господарює. Сам-самісінький. Ані душі поряд. Окрім трьох чотирилапих пухнастиків: двох вівчарок (кавказця та середньоазіата) і швидкої естонської гончої. Отака собі четвірка, що разом розділяє усі ті повсякденні труднощі й турботи. Про якийсь особливий комфорт ніхто з них і не мріє. Адже найбільше, що тут цінується, і є за щастя – то рідні лісові простори, де лісівник та його охоронці – повноцінні господарі.

До речі, лісовий кордон, на якому мешкають наші герої, належить Олександрійському лісництву державного підприємства «Онуфріївське лісове господарство». Найближче ж до нього село за два кілометри. А вся підвідомча територія – сотні гектарів лісу та більше двох десятків мальовничих урочищ та озер. Тут в цілковитій тиші для лісового майстра кожна стежина й кожне деревце – своє і найрідніше. Тим більше, що на цій території лісничий хазяйнує ще з кінця 80-х. А до того встиг змінити кілька лісових господарств. Свою ж професійну історію відліковує з юності. Каже, народився на Вінниччині – неподалік від лісу. Потім тато перевіз родину в Олександрівський район і знову оселилися поряд із лісом. Тож серцем до природи прикипів ще змалечку. «Усі мої шкільні роки промайнули в компанії з дітьми лісівників. Тому я й вирішив: свою долю обов’язково поєднаю з лісовою справою», – говорить Олег Анатолійович. Так і сталося. Після армії наш герой пішов на навчання до Чорноліської лісової школи, що у Знам’янці. Там і здобув фах лісовода. А звідти, за розподілом, відправився на так званий «кордон», що географічно розташувався поблизу невеличкого села Мар’ївка Недогарської сільської ради.

Зрубав одне дерево – посади сто

Щодня Олег Анатолійович самовіддано опікується лісовими проблемами. Часто усамітнюється. Інколи, навіть забуваючи про родину, що живе в місті. І турбот йому вистачає. Треба визначити ділянки лісу для вирубки, на якій і попрацювати. А паралельно – організувати охорону своєї території. До того ж, у літній період лісничому доводиться активно займатися вирощуванням саджанців. Відпочивати ніколи. Для прикладу, останні роки спільно з сільськими школярами майстер лісу засадив кримською сосною біля трьох гектарів землі.

«Це не планова робота – а поклик душі,- зізнається чоловік. – Мій подарунок прийдешнім поколінням. Адже варто в ліс більше повертати, ніж брати. Зрубав одне дерево – посади сто», – рекомендує він. А також паралельно сповіщає неприємний факт про те, що останнім часом намітилася тенденція до збільшення самовільних вирубок лісосмуг та лісопосадок. І все те зі зрозумілих причин. Так би мовити, енергозберігаючих. Тривожно й шкода лісівнику, що колись щедра «зелена нива» перестає буяти.

«Хоча ситуація і залишається контрольованою, але посадки безжально ріжуть. А правоохоронці нічого зробити не можуть. Ми й протоколи складаємо, але який з того толк… Звичайна безправність», – переймається Олег Анатолійович.

Не жив у хащах – не лісник

А якщо хоч на хвилинку торкнутися умов, в яких працюють наші лісівники, то у порівнянні скажімо із сусідніми поляками, це просто первісні часи. Сусіди ж наші забезпечені й сучасними джипами, й амуніцією, зброєю та раціями. Куди ж нам до них? І як ми можемо попередити можливі проблеми, коли влітку наші лісівники обходять свою територію пішки, а взимку – на лижах. Та коли зовсім скрутно, то об’їжджають своїм транспортом. У Грицюка для цього є власний старенький УАЗ. Він і виручає. Бо хіба ж можна на лижах оглянути володіння в 600 гектарів? Здається, як в тому мультику про кота Матроскіна – «До чого техніка дійшла! – Це не техніка дійшла, це я сама дійшла на лижах».

«А в радянські часи, – пригадує мій герой, – ми мали в наявності й мисливські рушниці, й коней на підмогу. Тепер обходимось без цього. Вже й звикли. Тим більше, що молоді лісівники в лісі не живуть. А колись то було обов’язковою умовою. І лісівник, який не жив у лісовій хащі, нормальним фахівцем не вважався».

Та оскільки Олег Грицюк– людина перевірених законів, то і свою вірність обраному фахові за межами лісового господарства – не бачить. Вдома з’являється не часто. Коли й раз на місяць, коли й рідше. А якщо дружина скаржиться, що чоловічих рук у дворі не вистачає, то змінює Олег свій звичний графік. До того ж, він відверто наголошує: «Люди ж сьогодні тікають з вимираючого села у велике місто, а я навпаки, з міста – в ліс… Повірте, сьогодні в лісі жити безпечніше, ніж у місті».
А ще Олег Анатолійович бідкається про те, що немає кому нині займатися висаджуванням та просапуванням молоденьких саджанців. Немає кому поповнювати лісові резерви.

«Села вимирають, люди виїздять у великі міста. А хто прийде до нас на підмогу. Плани по посадці молоденьких дерев ми виконуємо. Але раніше до цього залучали більше сільчан, а сьогодні одиниці. На сезон, що триває два місяці, мені в підмогу дають двох жінок та двох хлопців. Разом, «у натяжку» і виконуємо вказану норму, висаджуючи молоді дубки та сосни. Тож раді будемо волонтерам, які б допомагали нам у цьому. Ми на всьому економимо. Та і лісівництво до того йде, що скоро переведуть нас на самофінансування. І будемо ми різати ліс та продавати його за безцінь іноземцям. Немає в Україні переробки та, мабуть, тому роками ми отримуємо від колег із-за кордону якісні пресовані меблі, тоді як маємо можливість виробляти свої».

Ліс дикунів і варварів не любить

В Онуфріївському лісгоспі загальною площею в п’ять тисяч гектарів, окрім нашого героя, працює ще 14 охоронників лісу. «Є молоді дипломовані спеціалісти, які хочуть і вміють працювати, – говорить Олег Анатолійович.- Директор лісгоспу, щоправда, жінка Валентина Здебська. Вона порядний та умілий керівник. Спільними проблемами активно переймається. Так само як і мій безпосередній начальник – лісничий Андрій Марченко». І більшу частину свого життя всі ці люди проводять в гармонії з природою і шкода їм, коли хтось все те руйнує власноруч.

«Хто з мешканців району хоче придбати дрова, то може це зробити без проблем (4,9 куба коштує орієнтовно дві тисячі), але не треба самовільно рубати ліс,– каже лісівник. – Особливо ж прикро, коли в хащу заїжджають «зальотні» крадії і хочуть собі підзаробити. За це ми притягаємо до відповідальності. Ліс дикунів і варварів не любить. Милуйтесь його красою, але не завдавайте шкоди!»

По суті ж, робота в лісі для нашого героя це й важка фізична праця і найкращий відпочинок. Адже що є краще, аніж зелений ліс, квіти, свіже повітря, спів пташок. Коли йде дощ, і до лісу не підеш – то Олег Анатолійович відволікається радіоприймачем або телевізором, але й те для нього не першочергові речі. Каже чоловік, що за повсякденними клопотами –часу на телебачення не вистачає та й голова від нього обертом іде. Багато зусиль Грицюк докладає вирощуванню саджанців дерев. Багато любові до природи прищепив і трьом своїм дітям. І нашим читачам він радить більше часу приділяти спілкуванню з природою, вважаючи це гармонією усього свого життя.
До слова, самовіддана праця Олега Грицюка не залишилася непоміченою, адже минулого року його ім’я занесено на районну Дошку пошани.

Наталія Луценко

З оригіналом матеріалу можна ознайомитись за посиланням.

Залишити відповідь