Бережники лісу: Світязький Турич

17/05/2015

Що у Світязі живе незвичайний лісничий, дізнався від директора Шацького Національного природного парку Володимира Захарка. До речі, вони обоє – випускники Шацького лісного технікуму..

– Таких майже не зосталося! – мовив Володимир Володимирович, завертаючи до контори ШНПП. – Зараз у цьому переконаєтесь.

Віктор Михайлович вже чекав нас в альтанці. Був у формі. Задумано дивився, як сонячні промінці гуляють у кронах дерев. Може й обдумував свої літа. Бо на моє прохання одразу й почав розповідати: «Народився 19 серпня 1951 року в селі Острів’я Шацького р-ну. Ходив до місцевої школи, страшенно любив читати – при лампі, до пізна! Теперішнім дітям це важко збагнути. А коли батько прикручував гніт, виручав ліхтарик – під ковдрою історії сприймалися ще романтичніше. Але не лиш грамоту засвоював хлопець, рано взявся за косу, клав покіс, як дорослий, косив жито й сінокоси. Та найбільше любив рибалити і збирати гриби. А ще сім’єю ходили по чорниці і лохачі, журавлину і брусниці. І кору, як кажуть, «драв», щоб заробити копійку на обновку. А у весняне розводдя з картузом разом із такими ж сільськими бідаками обходив болота, збираючи качині яйця. Сім’я була велика – батько, мачуха (рідна мати трагічно загинула, коли був ще малим), четверо дітей від першого батькового шлюбу – він, Віктор, брати Михайло, Микола і сестра Галя, від другого – Марія, Оля і Юрко. До сьогодні пам’ятає всі заготівельні ціни. Так день при дні не лиш вчився виживати, а й пізнавав рідний край. І весняну велиководу, що рвала дороги й озерні береги, і льоди-кригу, по якій, як по небу, можна обходжувати спину озер, річечок, непрохідних боліт, шукаючи пригод і звіра.

– А як так сталося, що ви обрали фах лісівника? – дивлячись у примружені спокійні очі, питаю чоловіка.

– Мій старший брат після школи вступив до Шацького лісного технікуму, він тільки но відкрився і був дуже популярний серед сільських хлопців, – Віктор Михайлович сяйнув навстріч поглядом, здвигнув пшеничною бровою. – Після першого ж курсу приїхав до нас із однокурсниками. Усі у формі, з кокардами на кашкетах. Хоч і бідні тоді були роки, але директор Валентин Сулько намагався усіх обути й вдягти у лісівничу форму, що принаджувала не лиш дівчат, а й хлопчаків. І я пішов слідами старшого Миколи (до речі, він тепер працює викладачем у рідному коледжі).
Вчитись у технікумі було цікаво. Місцеві хлопці народжувалися лісівниками. Тож не дивно, що після технікуму їх сміливо кидали у найромантичніші місця – у тайгу. Так опинився у Новосибірську. Працював помічником таксатора Західно-Сибірського лісовпорядкувального підприємства. Про це можна романи писати, як молоді випускники Шацького лісного технікуму виживали у тайзі, по черзі у мороз рубали кількасотлітні кедри, ялини, дуби… Мороз і робота поліщуків не лякали, але до них прискіпалося місцеве ДТСААФ з вимогою, щоб ішли учитися на танкістів. А танкістами хлопцям бути не хотілося і вони поверталися у рідний край. А там і Армія наспіла. У 1972 року призвали хлопця на строкову. Учебка під Москвою. Військові полігони Тілімба і Капустин Яр Читинської області. Відтак був Миколаїв, солдат переодягли у цивільне, посадили на корабель і повезли до Єгипту. Тут і служив – Александрія, Асют і Каїр: охороняли Асуанську ГЕС, були ж ракетчиками.

– Чи не снилося Полісся? – мабуть невпопад я спитав чи зачепив якусь болючу струну, бо у сивого чоловіка зблиснула в очах сльозинка і голос затремтів-стишився, а я вдав, що не помітив, став розповідати про свій університетський досвід спілкування з сирійцем і палестинцем – ми жили один час в одній гуртожитській кімнаті. І лісничий усміхнувся, згадав єгиптян, як навчав їх ракетниї справи, прицільно стріляти у старий літак, якого тягнув на тросі тягач. Зізнався, що там з’явилася перша сивина і медаль «Воинского долга ІІ степени» від Мухаммада Анвара ас-Садата – тодішнього президента Єгипту.

«З чистого срібла! – додав. – Навіть проба вказана».

Після Єгипту дослужував ще кілька місяців в Амурському краї. Звідти на крилах прилетів до рідної домівки й одразу – на роботу. Працював майстром лісу, пожежним сторожем Ростанського лісництва, а тоді колишнього ракетчика, що мав срібну медаль єгипетського президента, Валентин Сулько направив до Львівського лісотехнічного інституту.

– Жив в одній кімнаті із Степаном Пащуком, що потім став головним лісничим ДП «Маневицьке ЛГ», відтак директором Черемського природного заповідника, – згадує з усмішкою. – Були романтиками й верхолазами. Після лекцій хлопці – до дівчат, а ми з Степаном – формувати крони вуличних насаджень: обрізаємо дерева на нашій вуличці, лазимо без страху. Нас це захоплювало.
Був ленінським стипендіатом, сватали в аспірантуру. Але навіть, маючи іменну стипендію, виживати сільському хлопцю було важко, тож молодий інженер лісових культур повернувся до рідного краю. Працював майстром цеху у Ростанському лісництві, старшим інженером-економістом Шацького учбово-досвідного лісгоспзагу, у 1978 році прийняв Світязьке лісництво. З тих пір тут і працює.

– А де знайшли свою половинку? – цікавлюся.

– Раз впала в очі, як ходив до лікарні, – усміхнувся спогадам. – Другий раз –на пошті. Зайшов по справах, а тут крик: «Виграла!» Оглянувся, а це ж та сама незнайомка… Карбованця виграла. А потім хтось із світяжанців попросив машину, щоб весілян у сусіднє село одвезти. Чого ж не відвезти? Там знову її зустрінув, навіть потанцював. А верталися назад, шофер передоручив мені кермо і вона опинилася поруч. Від гаража йшли через парк і… вже добре познайомились. Ольгою Тихівною її звати. Вчителька початкових класів. Зараз на пенсії. Нажили двох дітей – син Віталій закінчив Шацький лісний технікум і Український національний університет, має трьох дітей, працює науковим співробітником Шацького НПП, дочка Ярослава після закінчення Шацького лісового коледжу вступила ще до Національного аграрного університету, захистила магістерську магістр, також молодший науковий співробітник ШНПП, зараз у декретній відпустці, вчора один рочок її Романчику сповнився.

Ось так і переповів своє сиве життя. Шістдесят три роки прожито!..

– Він і це лісництво будував, – мовив директор.

– І не тільки контору, а й гараж, господарські приміщення, – уточнив лісничий. – Навіть на оперативки їздив ледь не щодня у райстройконтору. Вибивав-клянчив матеріали, а будували з лісниками. Самі. Та тут була прірва, стільки піску завезли. І фундамент заливали, і цеглу клали, і бальки втягали та крокви зводили, крили.

У 1984 році утворився Шацький природний парк і Світязьке лісництво перейшло у його підпорядкування. Лісничому Віктору Туричу не раз і не два пропонували підвищення по службі, кар’єру партійного і державного апаратчика, сватали головним лісничим у лісгоспи інших районів, та він лишився вірним Світязю.

… Старенькою «Нивою» об’їжджаємо лісові угіддя Світязького лісництва. Час од часу зупиняємося і Віктор Михайлович розповідає про дерева, історію їх появи, про майстрів, що бережуть і доглядають це диволісся. В урочищі Гори став показувати сосни, які відвели під вирубку. Наступного року тут пройде прохідна рубка. Усі деревця ретельно помічені: однією зарубиною – на ділову деревину, двома – на півділову, трьома – на дрова. А там кора протесана на долоньку – позначили межу рубки.
Я обдивлявся ліс… Важко рости соснам на цих пісковиськах, та він, як і поліський люд, вперто чіпляється корінням за землю, а кроною тягнеться до неба, вчиться дружити з вітром і дощами, зорями, місяцем, сонцем. Світяжці свій ліс у кривду не дають. Був такий час, що занадились крадії. Стало відомо це лісівникам, та все ж попередити незаконні рубки не вдалося. Але світяжці зробили рейд по селах і конфіскували лісоматеріали, на які не було документів. Раз і вдруге. І перестали красти…

– Це єдине лісництво, де дрова з просіки забирають тільки після того, як закінчать рубку, – мовить директор ШНПП Володимир Захарко. – Навіть якщо дерева впаде од вітровалу, його ніхто не зачепить.

І густота насаджень, і підлісок, навіть цілющі трави-зела, багна, ягідники, грибні шапки усіх кольорів і мастей вражають. Здається, цей ліс живе без страху, що до нього прийде сокирка чи пила.

– Не піднімай на ліс руку, він послужить сину і онуку! – ніби чує мої думки світязький Турич. – Ми ліс не рубаємо, ми його доглядаємо і бережемо.

З хвилюванням походжав біля двохсотрічної сосни. О, то велетуха! Ми всі троє прихиляємось до шорсткої кори – мов до батьків наших батьків. Ні ж бо, дідів наших дідів. Що їй двісті років, це довів професор Національного університету України ще вісім років тому, спеціальним пристроєм викрутивши із дерева пряму до серцевини.

– Їй 208 років, – каже протяжно. – Вона могла бачити самого Наполеона, що йшов із військом на Москву.

Поруч ще гурточок таких же красунь. Стоячи біля них, думаєш про сиву давнину. Бо ж ростуть сосни обабіч прадавнього лісового тракту, що в народі називають «ратенкою». Ця непримітна лісова дорога тягнеться від Західного Бугу до Ратна, можливо, саме по ній ішло військо Наполеона, точніше одна з його армій під командуванням генерала Тормасова. Біля цих, тоді ще маленьких сосонок, гарцювали коні, чувся брязкіт зброї. У Першу світову соснам було вже під сто… І теж начулися войовничого гуку. А Друга світова вже зосталася у пам’яті місцевих поліщуків конкретними переказами. Кажуть, українські повстанці, які квартирували неподалік, дізналися, що на картах вермахту нанесена лісова дорога, якою мають іти німецькі солдати. Хлопці засадили її молодим ліском, чим збили з пантелику педантичних німців. З гордістю показував Світязький Турич і плюсове дерево за №124/12. Пряме, як струна. Без сучка-задоринки, тільки під самісінькою хмарою – зелена шапка.

– Ось такі дерева росли у нашім краї, – каже. – Вирізали у післявоєнні роки їх на відбудову Харківської і Сумської областей.

Побували того дня біля знаменитих Ріпицького та Великого боліт, біля витоків Прип’яті в урочищі Дубовець, біля лісового розсадника, яке стереже від кіз справжнє опудало та бляшані брязкальця: там зеленіють, мов жито, сіянці сосни і ялини.

– Брат Микола привіз із Карпат, – мовив. – Цікаво, як вони поведуться у нашім поліськім краї!…
В одній з посадок показав яснозелені свічі модрини – чи не вдвічі обігнали соснову зеленавість. Здивувався, побачивши кривого дуба, а він: «Хлопці хотіли зрубати, а я заступився: «У лісі дуб зайвим не буває…». О, як я його полюбив за ці слова. Кривий дуб у лісі – найбільша знахідна для майстра пензля чи поета. Багато ж навіть лісових вчених давно вже ростять не ліс, а високорослі сірнички – бальки-крокви, а тепер вже палети. Якби навчилися вирощувати доларові купюри, євро чи московські рублі, ростили б…

Ми раювали у цьому історичному лісовиську, де колись давно-предавно воїни короля Ягайла полювали на турів, зубрів, ведмедів, лосів, оленів, кіз, дрібну дичину, засолювали їх у бочки і сплавляли по ріках на харч війську, що готувалося зітнутися лобами із тевтонськими рицарями. Нема тепер ні турів, ні зубрів. Мабуть, вже і серед лісівничих приостанній Турич ходить лісами. Сивочолий Турич з пшеничними бровами, примруженими журливими очима.

– А ви письменника Віктора Лазарука знаєте? – запитав несподівано і мене. Я знав. – У своєму романі «Світязь» він згадав про мене і про мого сина. Змережив тут стежок немало цей поліський Дон-Кіхот…

До речі, Віктор Антонович часто згадує ті мандри із лісівником. На першій сторінці книги «Світязь» надписав: «Шановному і незабутньому Вікторові Туричу – на теплу згадку про наші зустрічі на берегах Світязя у далекому 1985 році – від автора».

Як і тоді, ліс загравав до нас: заманював на мохи білим грибом, у соснячки – маслятами, у хащі – опеньками. Я все сумлінно фотографував. Таких грибів треба шукати, а ми їх обминали. Ми дивилися ліс. Він дивовижний. Мені здалося, що Віктор Турич позиркує у далеку будучину і бачить двохсотрічні бори, діброви і пущі, але лісничий став розмірковувати про гаї. Полісся без беріз – мов весілля без дівчат. Кожен поліщук захоплюється їх красою, а Віктор Михайлович несподівано почав говорити, як берези, мов дівчата хлопців, переганяють у розвитку сосняки та дубину й од них потрібно рятувати менш швидкоростучі цінні лісові насадження, але коли бір чи діброва увійде у силу і їм буде по дев’яносто-сто літ, берези вже будуть старими-престарими бабульками…
А там, при болотах, пригадав дитячі походи за журавлиною і пожурився, що меліорація не завжди себе виправдовувала – зникає червона ягода поліських боліт. З роздумуванням говорив про бобрів, їх загати-перегати, підкопи доріг, затоплення вільхових насаджень, що облюбували болотисте пониззя.

– При великій воді вони більше місяця не протримаються, почнуть всихати! – журився й оповідав, як доводиться розкидати боброві загати, а вони через день їх відновлюють. І те змагання не знати з якого боку все впертіше і впертіше.

– То що ж робити з бобрами? – перепитую.

– Ніхто не знає, що з ними робити, – мовить роздумливо. – Але й лісу шкода. Жаль, як всихають вже майже стиглі деревостани. Але в нас національний природний парк – ні бобрів бити, ні дерев різати не можна.

Світязькі ліси зараз може найближчі до первозданних. Принаймні, хоч якийсь слідок-стежа проглядається… І варто погодитись із директором Шацького національного природного парку Володимиром захарком, що її топче-оберігає Світязький Турич. Мабуть, не останній. Бо ж познайомився із його патріотичним сином – котрого Віктор Лазарук назвав молодим Туричем. І вже росте двоє онуків – Назарко і Роман. Їх вже чекає, як колись і дідусів, батька та рідну тітку, Шацький лісовий коледж ім. Валентина Сулька. …Вертали з диволісся хоч і без грибів – мішків десять могли б назбирати, зате з погідним умиротворенням. Вже у дворі, ген-ген насамкінець, Віктор Турич несподівано підвів мене до криниці і простягнув кухлик води: «Круги на колодязь Ваш тато мені робив!..»

На фото: мандрівка лісовими угіддями Світязького Турича.

Сергій Цюриць

Залишити відповідь