На полонині

25/04/2016

Літо у Верховинському районі Івано-Франківської області видалося аж надто спекотним. Навіть під саме його завершення температурний стовпчик обідньої пори ще піднімається вище відмітки 30 із позначкою «плюс». Річки Чорний та Білий Черемош геть зміліли, і місце їх злиття в одну широку та потужну ріку Черемош люди переходять без особливих проблем просто річковим камінням. На протилежному березі ріки – Чернівецька область. Береги гірських річок нарощують та укріплюють, роблячи їх сталево-кам’яними. Кажуть, після довгої спеки сюди може прийти циклон, який принесе рясні дощі, і як наслідок – рівень води різко підніметься. Зазвичай такі «вибрики» природи призводять до значних руйнувань берегів, доріг, помешкань верховинців. Повінь тут зовсім інша, ніж на рівнині. А доки погода спекотна, ймовірна інша біда – загоряння у лісових масивах. Відтак місцеві лісівники не втрачають пильності та постійно моніторять ситуацію.

У с. Устеріки поблизу Чорного Черемоша розміщена головна садиба державного підприємства «Гринявське лісове господарство», яке створили понад 19 років тому в результаті реорганізації Верховинського лісокомбінату. Площа земель лісового фонду– близько 23 тис. га. Біля контори господарства нас зустрічають головний лісничий державного підприємства Дмитро Пилипюк та лісничий Гринявського лісництва Андрій Максимюк. Директор підприємства Роман Стефанюк виїхав у справах. Тож зустрітися з ним вдалося лише наступного дня.

А поки нашими гідами на добу стали Дмитро Михайлович та Андрій Петрович, які охоче розповіли та показали здобутки за останні два роки. Головна гордість гринявських лісівників – відновлення давніх традицій краю: вівчарства, сироваріння та зеленого туризму. В край «тіней забутих предків» рушаємо на всюдиході.

– Найважче було те, що полонини розміщені на висоті майже півтори тисячі кілометрів. І проїзду туди не було. Для того, щоб подувати інфраструктуру, ми використовували стару «вантажну» дорогу. Починали з будиночків, а потім уже зробили дорогу, якою зараз прямуємо, – розповідає Дмитро Пилипюк. – Розпочали все з будівлі, щоб люди, які тут працюють, мали де жити, могли переночувати, погрітися. Потрібно було зробити прихисток. Також спочатку робили зимівлю – для того, щоб вівці могли переночувати в умовах, що відповідають усім технологіям. А влітку – перейти на полонину. Найважче було із будівництвом, але ми впоралися з Божою поміччю. Маємо амбітні плани – довести поголів’я до п’ятисот. Така кількість дає найкращий дохід. А також – зелений туризм. Він є, був і буде. У нас може бути не гірше, ніж у Швейцарії!

Лісова дорога збудована лісгоспом у короткий термін. До речі, краща за якістю, ніж сільська, якою відстань у 15 км подолали за півтори години. А тут, у горах, лісовою дорогою 10 км долаємо за 30-40 хв. На крутих ділянках гір лісівники обладнали місця зупинок, мисливські будиночки, де можна перепочити, помилуватися пейзажами та вдихнути цілющого гірського повітря, а ще – спостерігати, як кружляють у небесах хижі птахи та пасуться біля годівниць карпатські олені. Теплим літнім ранком ми піднімалися все вище.

Михайло Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» понад сто років тому так описав сходження Івана на полонину: «…Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. А стежка вела все далі… Тут були тиша, великий спокій природи, строгість та сум. Полонина! Він уже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю». Ось і ми тут, у вотчині «Тіней забутих предків»…
Сьогодні сучасна полонина від Максимюка виглядає наче невеличкий хутір. Щоб втілити мрію в життя, Андрієві Максимюку, Дмитрові Пилипюку та директорові підприємства Романові Стефанюку довелося через багато пройти. Майже два роки пішло на те, щоб тут, на висоті понад півтора кілометри, могли жити і працювати вівчарі, пастухи, ватаг… Щоб полонина жила! Чи сумував за родиною Андрій Максимюк, коли місяцями не спускався долу, чи сумувала за ним його родина, яка мешкає за 50 км? Звичайно, сумували. Все давалося нелегко. Мені знову пригадалися рядки класика: «Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину». Така доля верховинця, хто б він не був за професією.

«На полонині «Луковиця», яку лісгосп взяв в оренду у Пробійнівської сільської ради на шість років, все збудовано місцевими майстрами з дерева. Звичайно, оренду можна буде продовжити. Є тут міні-готель на 8-10 осіб. Проведена вода, єлектроенергію виробляє генератор. За допомогою супутникової антени хлопці дивляться телевізор, слухають радіо. А це – окреме приміщення для ночівлі працівників. Їдальня, душова, туалет. Зараз вівчарі доглядають отару із 250 овець. Стадо великої рогатої худоби налічує трохи більше 50 голів. «Бачите, кругом люди ходять збирають ягоди, лікарські рослини, збудували дорогу, а з нею сюди прийшло і цивілізоване життя», – проводить екскурсію лісничий.

Вівчарство – одна з найдавніших професій у Карпатах, яка збереглася до сьогоднішніх днів. Знання і секрети виведення і випасу овець передавали з покоління в покоління, від батька до сина, від діда до онука. Цей рід зайняття притягував своєю романтичністю і можливістю бути вільним. Адже гори – то інший вимір. Самі вівчарі говорять: вівчарство – зайняття для душі. Тут, на полонині, хлопці не тільки пасуть овець та корів, а й готують неймовірної смакоти молочну продукцію: будзу, вурду, молоко, сироватку, масло.

– Наші діди-прадіди займалися цим споконвіків, завдяки цьому виживали. Наша продукція, як і колись, екологічно чиста, корисна. Саме це зараз у світі дуже цінується. Саме завдяки такій їжі люди стають здоровішими та не хворіють.

Усі думають, що лісівники тільки рубають ліс, – говорить Андрій Петрович,– а ми, бачите, займаємося ще й побічним користуванням. Маємо власне м’ясо, молоко, сир, вовну. Реалізуємо це в магазинах, у закладах громадського харчування. Але поки трудно, бо мало в нас людей, які хочуть і можуть працювати в горах. Робота така, що на 4 місяці треба відриватися від хати. І чотири місяці сидіти в горах біля худоби. Молоді не дуже рвуться, усі хочуть в місті жити. Але люди, які це все люблять, у яких є любов до Карпат, до ведення сільського господарства, таки знаходяться. Ця справа повинна відродитися. Будемо надіятися. Ми ентузіасти, які одні з перших у районі почали це відроджувати. Та й люди за нами почали потихеньку відроджувати цей вид традиційного господарювання в своїх господарствах.

Карпатські чабани протягом усього літа пасуть овець високо в горах на полонинах, які розміщені на висоті від 1500 м над рівнем моря і вище. До деяких полонин відстань від сіл – 50-70 км, і отару до пасовиськ доводиться вести не одну добу. На полонині, що взяли в оренду лісівники, пасуться 200 овець. За ними доглядають три вівчарі. Наймолодшому – 17 років. На пасовищах чабани – з 20 травня до кінця вересня.

– Будз – первинний продукт, а вурда, так би мовити, вже вторинна продукція, але теж овечий сир, тільки не такий масний і солодкуватий на смак. Відрізняються вони кольором, смаком, структурою і технологією приготування, – розповідає ватах Кирило Кабюк. Він на полонині найстарший за віком і, зрозуміло, за посадою. Кирило Кирилович за професією торговельник, але з появою традиційного промислу його потягнуло в гори. Саме в його руках народжується диво-сир. Кабюк – головний технолог із виготовлення цілющих молочних продуктів на «Луковиці».

– Прошу, – ласкаво запрошує він. – От тут стікають будзи. Це вот вурда. Будза потім каптиться на диму від ватри. Сир виходить на бринзу, а вурда солодка. Приїжджають люди, купують на їдло. П’ятдесят гривень кіло вурда, і шістдесят гривень – бринза. Менше роблю головки сиру, лише по 6-7 кілограмів, щоб швидше стікали і сушилися. Потім те, що залишилося в котлі, знову кладу на ватру та доводжу до кипіння. Як закипить, я на цей котел виливаю п’ять літрів молока. І даю, щоб трішки закипіло. Беру квасницю і обливаю кругами. І вурда виходить. На вогонь її, ставлю, варю, потім на друшляк витягую в марлю. Предки наші це все так готували. І воно пішло з покоління в покоління. Так і наші діти, і внуки будуть робити. Тепер приходять туристи, купляють, фотографують, розпитують. Ось тут, на горі, коптяться головки до десяти ден. І вже через десять суток можна бринзу їсти. Всі шлаки зі шлунку та печінки виганяє. Вурду корисно їсти, в кого цукровий діабет. Ну, і продукція натуральна, без ГМО.

Так, приготування будза – справжнє мистецтво. Але нічого не буде без працьовитих вівчарів, які встають до сходу сонця і виганяють з кошари овець на доїння. Процес триває 1,5-2 години. Кожна вівця дає 250-350 г молока за один раз. Доїння відбувається тричі на день. Свіже овече молоко зливають у великі чани і додають до нього квасницю. Це – спеціальний фермент, який добувають зі шлунка ягняти, що не вживало ще свіжої трави, а лише пило материнське молоко. Потім чани ставлять на вогонь і варять, помішуючи спеціальною дерев’яною палицею.

А от старшому вівчару Михайлові Кознюку не мало не багато, а лише 19… Помічник Кознюка –17-річний Петро Данилюк. Обов’язки між вівчарями поділені чітко, як у війську. Кожен знає своє завдання на різні випадки: чи то на відбиття нападу вовка на кошару, чи то на стихію – грозу, град, туман… На полонину ці мужні чоловіки виходять із дванадцяти років.

– Тут я друге літо, – ділиться Михайло, – А в загальному – сім років на полонині. Три роки випасав корів, а останні чотири – овець. По всій полонині (має на увазі район) мені тут найкраще. Я скажу так: вівчарем повинен бути той, хто має таку охоту: нема охоти – нема й роботи. Будь-яка людина тут не може бути. Я це ремесло люблю. А мій тато був на полонині двадцять вісім років. Думаю його наздогнати. Цю справу потрібно відновлювати, бо це все може розпастися. Ми, верховинці, не можемо без цього бути. Мене люди поважають, бо я підтримую Карпати.
Взимку та восени Михайло Кознюк не сидить удома – працює на будівництві. Заробіток від вівчарства поки не той, щоб сидіти до наступної полонини і не працювати.

– Маю мрію тримати власну полонину та отару, але на це треба багато грошей… Тато передав мені чимало секретів вівчарства, але розказувати їх не можна нікому. Зараз, як і колись, вівчар повинен уміти все. Він тримає всю полонину. Вівця – від Бога нашого. Її треба любити та випасати, а це зовсім не легко. За день ми можемо до двадцяти кілометрів ходити з вівцями лісами та полями. Чим більше худоба ходить, тим більше дасть молока. Найтяжче – коли дощ, мряка. Бо ходиш мокрий, посушитися немає де, – розповідає Михайло.

Перед нашим відвідуванням «Луковиці» вовк майже на світанку забіг у стайню та задавив двох овець. Хлопці не змогли завадити йому, а собаки мовчали… Цей випадок іще раз нагадав вівчарям, що розслаблятися на полонині не можна ні на хвилину. Тому і пильнують худобу вночі по черзі.

– Мені трішки тяжко було на душі. Вівці – людські, і за них потрібно відповідати. Собаки вовка бояться, тому не гавкали. А спеціальних собак, які не бояться, вирощують у Румунії. В нас таких нема, їх треба купувати, – пояснив Кознюк.

Дочекавшись директора ДП «Грінявське лісове господарство» Романа Стефанюка, запитуємо, у чому ж полягає головна ідея появи високо в горах полонини «Луковиця».

– Суть у тому, щоби відродити втрачені на початку 90-х років традиції. В той час розпалися колгоспи, ціна на овече м’ясо, хутро впала, і ми почали забувати про таку галузь, яв вівчарство та скотарство. Ідея відродження вівчарства виникла у нас в той час, коли почала діяти районна програма. З’явилася можливість закупити невелике поголів’я овець, але не було виробничих приміщень, щоби вести це господарство. Так, спочатку це була ризикована та затратна справа, але згодом виявилося, що вона виправдовує наші сподівання. Проте питання не в тому, питання – у відродженні автентичності, поверненні сироваріння та всіх молочних продуктів на ринок. Питання в тому, що рано чи пізно Карпати стануть другою Швейцаріею, а лісове господарство мусить отримувати дивіденди від розвитку рекреації, від розвитку туризму.

Сьогодні потрібно будувати дороги до полонин та показати туристу те, чого він раніше не бачив. Тому ми зробили такий спецпідрозділ у лісгоспі, який займається поголів’ям овець, корів. У Західній Європі питання збереження автентичності та традиційних промислів – головне. Ми хочемо це розвивати. Аби людина приїхала сюди і могла 7-10 днів пожити і побачила, як продукти готовилися сто чи двісті років тому. Самі споруди на «Луковиці» були зроблені у стилі 18-19 століття.
Крім молочної продукції, ми започаткували такий напрямок, як виготовлення чаїв із гірських трав – зробили експериментальну партію чаю з лікувального різнотрав’я.

Вже маємо договір із фірмами, які цікавляться чистими екологічними продуктами. Вони, звичайно, дорожчі. Це – Львів, Івано-Франківськ та Тернопіль. Як говорять лісівники, кожне дерево скрипить по-своєму. Верховинський район – спадкоємець вівчарства. Територія гуцульщини – найбільш сприятлива, щоб збільшувати поголів’я і вирощувати овець. Тому думаю, що з часом наші полонини відновляться так, як, скажімо, у 80-х роках минулого століття, коли випасалося від п’ятисот до тисячі голів. А у районі загалом – близько сорока тисяч. І все до того йде. Напрямок роботи лісгоспів повинен бути різноманітним. Плюс до плюса дає ще один плюс, – переконаний Роман Стефанюк.
Цікавимося, чи було проблемою знайти людей, яким можна було б довірити догляд за вівцями та великою рогатою худобою?

– З часів, коли розпалися колгоспи, минуло 15-25 років, – розповідає директор. – Є люди, які були спеціалістами із догляду за худобою на полонинах. Тепер вони вже в літах. Але є люди , які хотять працювати там, є такі, хто придивляється до цього. Переконаний: вони згодом побачать, що це – нормальні заробітки, і підуть до нас. І такі люди будуть працювати. Наша молодь знає цю роботу і вже пробує себе на полонині. Таким хлопцям із дитинства прищепили любов до вівчарства, і вони сьогодні мають певний матеріальний стимул до праці. За сезон (4 місяці) вівчар отримує до 15 тисяч гривень. Але щоб пережити сезон у горах, треба мати волю і дійсно любити цю справу.

Сергій Гвоздецький
«Лісовий вісник» №9-10 (48-49) 2015р.

Залишити відповідь