Посланець льодовикового періоду

25/04/2016

Морозно. Вже майже зійшов сніг. А сонце світить так, ніби не лютий, а справжня весна. Поміж зеленого моху – голочки замороженої води. Болото. Воно, як і будь-якої пори, хвилюється. Не так, як завжди, але все одно – живе. Ступаю обережно, розуміючи, що господар тут не людина, а стихія. І навіть знаючи, що вікон – отворів, у які можна провалитися і тебе засмокче на той світ, тут зовсім мало. Та й твердувато, адже зима. Проте все ж чомусь боязко. Однією ногою стаю на вологу і слизьку від приморозку кладку. Серце гупає: і від хвилювання, і від споглядання краси. Волинське Черемське болото! Воно – одне таке не тільки в Україні, а у Європі! Місцина славна своєю недоторканістю і унікальністю.

– Водно-болотні угіддя Черемського природного заповідника мають міжнародне значення, головним чином – як середовище існування водоплавних птахів. Другого лютого – Всесвітній день водно-болотних угідь, відомий під назвою «Рамсарська конвенція», – зауважує директор заповідника Степан Пащук. – Україна поновила своє членство в Конвенції у 1996 році та входить у перелік 169 країн, які підписали цей договір. Нині до переліку, який охороняється Рамсарською конвенцією, належить 2221 водно-болотне угіддя. Серед них 33 – в Україні. У перелік цих об’єктів у 2012 році увійшло і наше Черемське болото площею 2975,7 га. Завдання заповідника – зберегти його для майбутнього, адже цінність – величезна.

Степан Іванович багато років опікується заповідником. Віднедавна він, після невеликого відпочинку, знову повернувся до улюбленої справи. Планів дуже багато. У першу чергу, каже, треба затвердити новий Проект організаціїї території та охорони природних комплексів ЧПЗ, позаяк дійсний Проект уже завершився. Також планують продовжити співпрацю із районною адміністрацією та радою, згідно з «Програми співробітництва ЧПЗ з науково-дослідними установами, громадськістю з питань охорони та збереження біорізноманіття на 2016-2020 рр». Уже поновили у Черемському природному заповіднику Угоди співпраці з Інститутом зоології (Київ), Інститутом ботаніки (Київ), Інститутом екології Карпат (Львів), Інститутом агроекології і природокористування (Київ), університетом біоресурсів (Київ), Східноєвропейським національним університетом ім. Лесі Українки (Луцьк). Щороку науковці досліджують Черемське болото, пишуть літопис заповідника.

– Черемський болотний масив має величезне наукове значення, – продовжує директор. – Саме тут – ядро біорізноманіття Західного Полісся. На території заповідника росте понад 800 видів вищих судинних рослин, зосереджено 25% рідкісних, зникаючих видів рослин Українського Полісся. Серед них три, занесені до Європейського червоного списку: глід український, смілка литовська, козельці українські; три види рослин, які занесені до Додатку I Бернської конвенції: зозулині черевичні справжні, жировик Льозеля, дикран зелений; а всього на території заповідника зафіксовано 62 види Червонокнижних рослин.

Крім цього, на водно-болотному масиві є вісім угрупувань берези низької, глечиків жовтих, латаття сніжно-білого, молодильника озерного, занесених до Зеленої книги України . Достовірно встановлено 194 види хребетних тварин, із них 43 види – рідкісні. Є вісім видів хребетних тварин, які занесені до Міжнародного союзу охорони природи. Серед них – черепаха болотна, ящірка живородна, вечірниця мала, видра. Є й хребетні, які включені до Європейського Червоного списку, – деркач, вовчок ліщиновий, вовк, видра річкова, рись. Усього у заповіднику зафіксовано 72 види червонокнижних тварин.

– Найбільш цінними є види, які зникають, та глобально вразливі у світовому масштабі, – розповідає Степан Пащук. – А це – деркач, баранець великий, вечірниця мала, норка європейська.
Свого часу я чатувала тут на рись, проте зустріти її так і не в далося. Але наслухалася про мешканку тутешніх боліт дуже багато. Як кішка, хоч і велика, вона хитра та обачна. Побачити її сліди можна взимку, на сніжному покрові. Намагається не траплятися людям на очі, адже розуміє, що людина, хоч і стала наразі на її захисток, але не друг їй. У маневицьких лісах залишилася тільки одна особина рисі.

– Те, що цей хижак тут живе, – стовідсотково, – каже Степан Іванович. – Я особисто наштовхувався на слід. Зустріти його дуже складно. Колись браконьєри добре постріляли. Старожили ще мають шапки з рисі.

Роботи у працівників заповідника багато. Є й буденні, але потрібні. Наприклад, встановити нову вежу. Вона має як протипожежне значення, так і використовується для спостереженням за перелітними птахами. Ось у кінці березня прилетить сірий лелека. Птаства тут багато. Працівники заповідника добре знають, де слід ходити, аби натрапити на глушця, журавля сірого, пугача, сову бородату. Якщо пощастить, то й прості відвідувачі цього унікального куточка можуть їх побачити. Список червонокнижних видів, які зустрічаються у цій місцині, з кожним роком збільшується.

А от із такими птахами, як глухарі та тетеруки, тут пов’язано дуже багато гарних історій, які згодом можуть перетворитися у легенди краю. Звісно, не обійшлося у тих легендах без жінки. У далекі часи відпочити на природі, пожити в глухих заболочених лісах та побувати на полюванні навідувалися представники польської шляхти навіть із Варшави. В урочищі, на острові, біля озера, були зроблені дерев’яні скверики для відпочинку, куди болотом була вимощена спеціальна дерев’яна дорога. Дуже часто полювання на глухарів та тетеруків відвідувала пані Сюзанна. За Польщі в урочищі була конюшня, цегляний будинок. У конюшні, як і годиться, тримали коней. А в будинку розміщувалися мисливці, які приїздили в ці краї для полювання на диких свиней та тетеруків. Уже легендою стала розповідь про те, як польська панянка співчутливо та добре ставилася до тутешніх селян. Тому й назвали урочище Сузанка (Сюзанка).

Чому, пишучи про конюшню, кажу: як і годиться, бо за «совєтів» у конюшні, яка належала моєму дідові, розмістили школу. Що стало з конюшнею на Сюзанці, нічого не відомо, а цегляний будинок, кажуть, радянська влада розібрала, як і вузькоколійку, що доставляла в Маневичі деревину.

…Час летить. Цієї весни, як і багато років тому, відбудеться дивовижний ритуал – весільний танець глухарів. Самки сидітимуть на деревах, а самці – внизу, на щойно звільненій від снігу, а, може, ще навіть засніженій землі, почнуть свої бої. У цих показових виступах, як і в людей, виграє сильніший, найяскравіший.

Місця токування змінюються. Як і популяція глухарів. Їх чисельність то зростає, то зменшується. Ці птахи гніздяться на землі, тож нерідко стають здобиччю диких тварин. Ось різко збільшилася кількість дикого кабана, то були випадки, що свині руйнували гнізда, знищували птахів.
Черемське болото живе своїм життям, де вивалене вітром дерево, так і залишиться лежати, тліючи і пріючи, стаючи добривом. Де ліс – первозданний, а будь-яку господарську діяльність заборонено. Мешканці навколишніх сіл знають тутешні правила. Проте буває таке, що забувають про них.

– Сьогодні дуже важко вижити, особливо в селі. Тож ідуть люди на болото по журавлину, в ліс – по ягоди та гриби. Ліс не на замку, – розповідає директор заповідника. Але ми стежимо, щоб без дозволу адміністрації у заповідник не заїжджали автомобілями, підводами. Дивимося, аби люди не нищили ще не дозрілу журавлину. Ягода достигає наприкінці вересня, а на болото біжать вже в серпні.

Нерідко, думаючи про копійку, люди не задумуються про наслідки.
– У вас хоч бурштин не шукають? – запитую у директора.
– Хвалити Бога, ні. Копальні від нас далеко. Найближчі – на рівненській стороні, але від нас – кілометрів із 40 буде. Не дай Бог такого! – каже Степан Іванович.
…Піднявшись на вежу, яка стоїть на найвищій точці заповідника, а це – 164 м над рівнем Балтійського моря, бачимо і ліс, і болото, і острів серед нього, і озеро. Місцина – неймовірна. Своєю унікальністю, красою та незвичністю. Такий собі посланець льодовикового періоду.

Оксана Чурило

Вчені підтверджують, що Черемське болото виникло, коли відступав льодовик.

…Рамсарська конвенція, або Конвенція з водно-болотних угідь, – міжнародна угода, підписана 2 лютого 1971 року у м. Рамсар, що в Ірані, на південному узбережжі Каспійського моря. Рамсарська конвенція – перша глобальна угода з охорони та збереження природних ресурсів. Її офіційна повна назва – «Конвенція з водно-болотних угідь міжнародного значення як середовища перебування водоплавних птахів», відображає початкову мету угоди – зберегти водно-болотні угіддя як середовища для водоплавних птахів. Поступово мету Конвенції було розширено, і сьогодні вона охоплює всі аспекти збалансованого використання водно-болотних екосистем, цінних для збереження біологічного різноманіття та забезпечення існування людини.

…Торфові болота в своєму природному стані можуть поглинати приблизно 15 т вуглекислого газу з 1 га на рік. А це, звісно, веде до зменшення викидів парникових газів в атмосферу і пом’якшення наслідків зміни клімату. Волинське Черемське болото поглинає близько 17 т вуглекислого газу за рік. Натомість осушені, деградовані торфовища є джерелом викидів парникових газів в атмосферу. На поліссі свого часу було осушено чимало боліт, шукали нові площі для життя і господарювання. У кінці XIX ст. й Черемське хотіли осушити, але через відсутність залізниці, погані ґрунтові дороги цю ділянку не вдалось освоїти. Пізніше, за польської доби, було зроблено кілька меліоративних каналів для покращення умов вивезення лісових порід. Двома гілками вузькоколійки тягнули коні вагонетки із віковічними дубами, соснами і ялинами до залізничної станції Маневичі. Очевидці тих часів розповідали, що через низьку собівартість деревини заготовлений матеріал відправлявся на експорт у Польщу, Нідерланди і Бельгію.

«Лісовий вісник» №2 2016р.

Залишити відповідь