Державне регулювання використання капканів, при добуванні дичини: історичний досвід

27/04/2015

Кожен мисливець, йдучи на полювання, мріє, як Ви думаєте: Що зробити? Вірно, вполювати дичину. Але іншої думки притримуються творці Закону «Про мисливське господарство та полювання», відповідно до (статті 14) якого особа, що придбала відстрільну картку чи ліцензію, отримує право не вполювати, а добути дичину. Але ж ми, напевно, образимось, якщо нас назвуть добувальниками. Адже головний азарт проявляється не при добуванні, а при полюванні, тобто, при вистежуванні, переслідуванні та добуванні, тварини найбільшою вагою та найкращими трофеями.

Сміливо можна стверджувати, що добувальниками є особи, які добувають дичину за допомогою капканів, петель тощо. Психологічна характеристика особи, яка добуває тварин за допомогою капканів, викладена більш як сто років тому. У порівнянні з капканщиком навіть високу оцінку отримує бракон’єр, який звичним для нас методом з вогнепальною зброєю полює на дичину, бо – «браконьєрство шляхом добування дичини за допомогою сілець є звичайним злодійством, яке опирається лише на гроші. Браконьєр – петельник відрізняється від звичайного браконьєра тим, що він, як той тхір, не має амбіцій. Звичайно петельники зовсім не чинять опору при їх затриманні, вдають із себе невинну жертву». Ця категорія взагалі не знає любові ні до мисливства, ні до дичини. Петельщика – добувача тягне до лісу лише через гроші, і чим більша вартість хутра, тим частіше вони використовують своє ремесло.

Цікаво, що відношення до поведінки, петельників, притаманне Галичині, не було зразком для інших частин Європи. Зокрема, у статті «Що край, то свої традиції» (1935р.) відзначалось, що у Галичині мисливство сприймається як спорт або галузь економіки, де використання капканів чи петель під час полювання – недопустиме, тоді як в Європі сітки та сильця використовують. Велике здивування у галичан викликав той факт, що у Європі виловлюють для споживання дроздів, солов’їв та інших «співаючих птахів», а також продають паштет з горобців. У галицьких традиціях мисливство служило виключно для отримання позитивних емоцій, що в подальшому стало предметом гордості: «Також, слава Богу, ми дійшли до такого рівня культури, при якій у нас співаючі види птахів не вважаються споживчими видами». Обурення викликала зареєстрована у Бельгії спілка капканщиків. Більше того, до громадськості просочилась інформація,що ця спілка лобіювала для себе ще й продовження термінів полювання у порівнянні з мисливцями.

Проте і галичани були не без гріха і мали свої «особливі методи». Найбільше під час полювання використовували капкани гуцули. Географічно цьому сприяло гірське, лісисте, важкодоступне розташування Карпат і клімат. Все життя гуцулів проходило у тісному спілкуванні з дикою природою: випасаючи худобу, косячи сіно та й просто проживаючи високо в горах вони тісно були пов’язані з дикими тваринами. Саме життя спонукало їх бути добрими мисливцями. Якщо до рук гуцула, що має мисливську жилку, потрапляла зброя, то він ставав першим ворогом дичини, так як бив все, що потрапляло на приціл. За допомогою капканів гуцули полювали на вовків, рисів і ведмедів, виставляючи їх перед риковищем. На Чорногорі були випадки, коли один гуцул добував до 30 ведмедів на капкани. Але ця обставина була зумовлена тим, що ці хижаки становили загрозу їхній свійській худобі.

Коли худобу зводили з полонин і в горах панувала тиша перед риковищем, у цей час гуцули вирушали ставити капкан. Це спричинило різке зменшення чисельності ведмедів та рисів у Чорногорі. Ще до сьогодні можна почути багато оповідань, що один гуцул-мисливець самостійно добув більше ніж тридцять ведмедів. Зрозуміло, що у тих умовах створити заповідник дичини було утопією. Але, порівнюючи стан дичини за Другої Речі Посполитої і Австро-Угорської монархії, слід сказати, що він кількісно і якісно був кращим. Випадки браконьєрства на оленів були рідкісними завдяки мисливській та лісовій охороні, яка була у цьому матеріально зацікавлена. Інакше справа виглядала із ведмедем та риссю, які гуцули добували, щоб захистити свою худобу, за вбивство якої вони не отримували відшкодування.

Таке «захоплення» гуцулів капканами пояснювалось дуже просто: у горах важко було купити вогнепальну зброю. Більше того, зброя коштувала дорого, а сильця чи капкани – дешевше, до того ж їх можна було виготовити самостійно. Та й при затриманні жандармами конфісковувався лише малоцінний капкан, а не дорога вогнепальна зброя. Крім конфіскації капканів мисливською охороною, чи жандармерію його могли викрасти односельці-гуцули, які ревно відслідковували один одного під час виставляння капканів. На петлі ловили переважно зайців та козуль. Капкани на вовка виставляли біля падалі або копали вовчі ями.

Траплялись і трагічні випадки на полюванні при застосуванні капканів. Так, у Рафайлові (сучасна Бистриця Надвірнянського району) у 1932році у капкані замість ведмедя найшли тіло мертвої людини, яку поховали, навіть не встановивши її особи.

Якщо розглядати правові та моральні аспекти застосування капканів, то заборона їх застосування для добування дичини з’явилось лише після винайдення та широкого застосування вогнепальної зброї. Більше того, капкани охоронялись законом ще за панування Владислава Ягайла (1351-1434), крадіжка капканів прирівнювалась до крадіжки дичини. В подальшому у статуті Великого князівства Литовського в 1588 році стаття 12 визначала «псування принад злодійським звичаєм»: якщо б хтось чиїсь принади попсував (під принадами тут розуміється капкани, різноманітні пастки) намазавши їх часником чи дьогтем, то повинен був заплатити власнику принад три рублі. Треба зазначити, що дьоготь та часник відлякують тварин і капкани стають непридатними для подальшого використання. Якщо б хтось вкрав приманку на тетерука «шатро» або сітку для відлову куріпок, той мав би заплатити штраф: за шатро на тетерука – три рублі, а на куріпок – рубль. Проте, починаючи з першого Мисливського закону Галичини, від 30 січня 1875 року встановлювалась заборона добування дичини за допомогою капканів, силець та інших подібних споряджень. Винятком був лише вилов перепілок та дроздів. Наступний Мисливський закон дозволяв використовувати капкани лише на хижаків, але у цьому випадку вся відповідальність за безпеку людей та запобігання їх каліцтву покладались на особу, що розставила капкани. Крім того, у випадку коли кабани або ведмеді завдавали збитків власникам сільгоспугідь, то їм також дозволялось виставляти капкани, але виключно за дозволом повітової влади (сучасний аналог райдержадміністрацій) . Дозволялось використовувати за дозволом повітової влади отруту для зменшення чисельності поголів’я хижаків. Наступний Мисливський закон Галичини у 1910 році визначав, що для відлову дичини не дозволяється застосовувати капкани, але з припискою, що кожен власник земельної ділянки має право добувати хижаків із застосуванням капканів. Штраф за недотримання даних вимог складав від 10 до100 злотих. Заборона використання капканів була визначена і в наступному Мисливському законі 1927 року. Виняток складали хижаки, до яких відносились вовки, видри, куниці, тхори, горностаї, кролики, сороки, яструби. В Німеччині, яка найбільше в Європі славилась культурою мисливства, взагалі відповідно до Мисливського закону від 1934 року повністю було заборонено використання капканів, в тому числі й на хижаків. Не дозволялось використовувати капкани і у Царстві Польському. Згідно Мисливського закону від 1871 року винуватець відлягав покаранню від півтора до 10 рублів або увязненню від 3 до 7 днів. Але до цього часу діяв закон 1853 року, який дозволяв використовувати капкани для добування виключно дроздів та білок. У Данії (1931р.) дозволялось використовувати капкани виключно при полюванні на видру, або на загороджених ділянках. Лише для добування зайців, глухарів, тетеруків, куріпок дозволялось у 1900 році використовувати капкани у Норвегії.

Капкани, як недозволені методи полювання, зацікавили як широкі верстви населення, так і вузьких спеціалістів. Зокрема, на зборах Галицького мисливського товариства 14 жовтня 1882 року керівництво Львівської лісової школи звернулось до мисливців, щоб вони направляли конфісковані капкани в організований при школі мисливський музей. Також велике зацікавлення капканами викликала виставка у Львові 1894 року, де були представлені лісовими управліннями з Гриняви та Татарова автентичні капкани, якими гуцули добували ведмедів. На виставці мисливських трофеїв у Ковелі, яка проходила 12 березня 1939 року, були представлені не лише капкани і сильця, але й показано яким чином вони виставлялись. Лише в одному із мисливських господарств під Ковелем за період з 1925-1938 років було конфісковано 2900 штук сілець та капканів.

Існувала також проблема виявлення та притягнення до відповідальності браконьєра-петельника. Якщо браконьєри, які полювали із застосуванням зброї, повинні були організовуватись у великі групи, носити із собою зброю, тай постріли під час полювання видавали факт та місце перебування браконьєрів, то осіб, які добували дичину із застосуванням капканів було важко виявити через специфічну злодійську технологію. Тогочасні літературні джерела відзначали, що хитрий петельник при собі петлі не носить і не тримає їх вдома. При наставлянні петель вони зазвичай йдуть парою: один із них наставляє петлі, а інший спостерігає, де знаходиться гайовий, щоб повідомити свого спільника. Виймаючи із петлі задушених зайців, вони завжди приносили їх до дому по одному щоб при його затриманні можна було послатись на те, що він випадково знайшов тварину у петлі. Заячих шкірок петельник теж вдома не тримав, а направляв їх через свого спільника або жінку одразу до найближчого єврея – торгівця, який мав особистий інтерес його не видавати. Ці чинники спричинялись до того, що петельника важко притягнути до відповідальності і лише у нечисленних випадках можна було довести його провину.

Якщо ж петельника все ж зловить гайовий із добутою дичиною, то браконьєр на своє виправдання ще й звинувачує гайового за даремні наговори, бо він «йшов по лісі і знайшов у капкані дичину, вийняв із капкану, щоб вона не змарнувалась і навіть мав намір повідомити про цей факт поліцію», одним словом – невинна жертва збігу обставин. Треба сказати, що у досить багатьох випадках цей спосіб давав свої результати. Бували випадки, що навіть сам гайовий повірить таким переконанням браконьєра. А якщо такий петельник й буде затриманий, то староста найчастіше навіть і не викликає на засідання гайового, а довіряє словам петельника.

Дослідники мисливства Галичини звертали увагу, що застосування капканів завдає більше шкоди, ніж браконьєрське полювання із застосуванням зброї. Галицьке мисливське товариство вживало заходи щодо недопущення цього виду браконьєрства. На зборах 25 травня1898 року було прийнято звернення до старост, в якому наголошувалось, що звичай добування дичини петельниками у Галичині є дуже розповсюджений і приносить більше шкоди ніж браконьєри, які полюють із застосуванням зброї. Більше того, питання застосування капканів розглядалось і на міжнародному мисливському конгресі, який відбувався у Відні в 1910 році. Було прийнято резолюцію до всіх країн імперії, щоб вони у своїх законодавствах повністю заборонили полювання із застосуванням капканів, адже велика чисельність браконьєрів, які полюють із застосуванням капканів, призводить до значного зменшення дичини.

Під час Першої світової війни браконьєрське полювання зазнало розквіту завдяки російським солдатам, які у більшості були мобілізовані із Сибіру і були вправними мисливцями. Саме вони конфісковували у лісників та місцевого населення всі капкани. Доходило до того, що під час обшуку зривали навіть підлоги у хатах. За свідченням багаторічного керівника мисливського господарства у Мізуні Долинського повіту, росіяни конфіскували всі капкани.

Боротьба з петельниками триває і в наш час. Як стверджує заступник начальника відділу Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Руслан Люшук, існуюча практика правозастосування при покаранні браконьєрів є малоефективною, а довести, що браконьєр виставляє петлі чи капкани, можна лише у 10% випадків.

Сучасне мисливське законодавство визначає недозволені методи полювання. У частині 4 статті 20 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» серед заборонених знарядь та способів полювання зазначаються «клеї, петлі, підрізи, закоти, гачки, самостріли, ловчі ями, звуковідтворювальні прилади та пристрої тощо». Капкани чи петлі, як бачимо, до цього переліку не входять. Хоча відповідно до статті 12 цього ж Закону забороняється перебувати з капканами на території мисливських угідь. Виходить парадокс, коли перебувати із капканом у мисливських угіддях не дозволено, але полювати з використанням капканів можна.

Слід відмітити, що відповідно до директиви Ради Євросоюзу від 2 квітня 1979 р. статтею 8 визначано, що під час полювання забороняється використовувати засоби масового знищення птахів. До заборонених методів, крім капканів, внесено також використання сілець, живих птахів для принади, приладів, які уражають птахів електричним струмом, використання магнітофонів.

Підсумовуючи викладене, слід відмітити, що у своєму еволюційному розвитку людство у методах полювання пройшло етапи від використання капканів, силець, та інших механічних засобів для добування дичини до повної її заборони. Пересічному мисливцю у своїх потребах все більше потрібно на полюванні емоцій. Сподіваємось, що пересічний мисливець буде в подальшому орієнтуватись не лише на м’ясо, а на мисливські трофеї, якими можна буде похвалитись на організованих мисливських виставках.

Проців Олег

Залишити відповідь